Кому юридично належить Місяць: що кажуть міжнародні договори

Питання про те, кому належить Місяць, донедавна виглядало як тема для фантастики. Тепер, коли йдеться про постійні бази, видобуток ресурсів і конкуренцію за перспективні ділянки поверхні, воно стало практичним — і змушує знову звертатися до угод, укладених понад пів століття тому.

Формально відповідь проста: супутник Землі не належить жодній країні. Базовий документ сучасного космічного права — Договір про космос 1967 року, підписаний США та СРСР у розпал холодної війни. Він забороняє державам привласнювати небесні тіла через проголошення суверенітету, окупацію чи будь-яким іншим способом. У тексті Місяць названо «провінцією всього людства».

Десятиліттями ця норма не викликала труднощів. Ніхто офіційно не оголошував Місяць своєю територією, а прапори, встановлені екіпажами Apollo, сприймалися лише як символ досягнення, а не як територіальна заявка.

Слабке місце договору — видобуток місячних ресурсів. У 1967 році промислова розробка надр супутника здавалася неможливою, тож документ її не врегулював. Нині особливий інтерес викликає водяний лід поблизу південного полюса, з якого потенційно можна отримувати паливо.

Спробу закрити цю прогалину зробили у 1979 році: Угода про Місяць оголошувала його та його ресурси «спільною спадщиною людства» і передбачала міжнародний режим регулювання їхнього використання. Підтримки документ не здобув — його ратифікували лише 17 держав, і серед них немає ключових космічних гравців: США, Великої Британії, Росії та Китаю. Фактично угода залишилася декларацією намірів.

Натомість окремі країни почали ухвалювати власні правила. У 2015 році США дозволили своїм громадянам володіти видобутими в космосі ресурсами та продавати їх. Згодом схоже законодавство з'явилося в Люксембурзі, ОАЕ та Японії. Логіка така: заборона привласнювати саме небесне тіло не означає заборони володіти матеріалом, який із нього видобули.

Новий етап обговорення стартував у 2020 році з появою Угод Артеміди, ініційованих США та партнерами. Це не міжнародний договір, а набір принципів мирного дослідження й використання Місяця, Марса та інших небесних тіл. Станом на 2026 рік їх підписали 68 держав. Серед положень — прозорість, обмін науковими даними, взаємодопомога в надзвичайних ситуаціях і координація роботи на поверхні. Окремо згадуються «зони безпеки», які мають запобігати шкідливому втручанню в діяльність інших учасників.

Критики застерігають: великі зони безпеки можуть де-факто перетворитися на територіальні претензії та запустити боротьбу за найцінніші ділянки.

Отже, юридична проблема, яка довго залишалася теоретичною, стає дедалі нагальнішою. «Вперше від початку космічної ери це практична проблема, яку урядам, компаніям і дослідникам незабаром доведеться вирішувати разом», — зазначають автори публікації.