Марсіанський «ведмідь»: три геологічні процеси й гра світла

Знімок зробили 12 грудня 2022 року з висоти 251 кілометр над поверхнею. Камера HiRISE, якою опікується Університет Арізони, веде зйомку Марса з 2006 року, тож пагорб сам собою не був чимось незвичним — аж поки на фото не проступили знайомі риси.

Дві темні западини опинилися там, де в уяві виникають очі. Між ними блідий гребінь звужувався до точки, схожої на морду, а майже правильне кільце тріщини окреслювало всю структуру, немов голову.

«Тут пагорб із V-подібною структурою обвалу (ніс), два кратери (очі) та кільцевий візерунок тріщини (голова)», — пояснив Альфред Мак'юен, планетолог з Університету Арізони, який очолює команду HiRISE.

Кожна деталь має геологічне обґрунтування. Кільцева тріщина, за припущенням Мак'юена, залишилася після осідання пухкого матеріалу над давно заповненим ударним кратером. V-подібний «ніс» — це, ймовірно, вулканічне або грязьове жерло, а навколишня структура обвалу позначає місце, звідки колись витікали лава чи грязь.

Роздільна здатність камери дозволяє розрізняти об'єкти розміром близько 78 сантиметрів. Зйомка відбулася о 14:29 за місцевим марсіанським часом, коли Сонце стояло приблизно на 39 градусів над горизонтом.

Ефект має назву парейдолія — схильність мозку бачити обличчя у випадкових візерунках. За розпізнавання образів, схожих на людські обличчя, відповідає веретеноподібна ділянка обличчя у скроневій частці; вона активується незалежно від того, чи є перед нами справжнє обличчя.

Марс уже демонстрував подібні оптичні ілюзії. У 1976 році зонд NASA «Вікінг-1» сфотографував столову гору в регіоні Сідонія, яка за низької роздільної здатності скидалася на висічене людське обличчя. Пізніші знімки вищої якості показали, що це звичайна гора під певним кутом освітлення.

Інший приклад — поклади хлоридних солей у Terra Sirenum. У серпні 2024 року вчені, які працювали з зондом ExoMars Trace Gas Orbiter Європейського космічного агентства та його системою CaSSIS, каталогізували там 965 покладів діаметром від 300 до 3000 метрів. Один із них за формою нагадав усміхнене обличчя: кільце висохлої солі з двома малими кратерами на місці очей.

Ці відкладення — мінеральні сліди зниклої води, що кристалізувалася з останніх ставків і озер приблизно два-три мільярди років тому. Дуже солона вода здатна залишатися рідкою за температури до -40 °C, тож такі залишки вважають середовищем, де мікробне життя могло б зберігатися найдовше. Дослідження опублікували в Nature Scientific Data, а марсохід ExoMars Rosalind Franklin планують відправити до цих локацій у 2028 році.

Траплялися й інші курйози: «медуза» на знімках HiRISE виявилася космічним променем, що влучив у сенсор камери, а формація, схожа на стегнову кістку, — виточеною вітром скелею.

HiRISE залишається системою зйомки з найвищою роздільною здатністю серед будь-коли відправлених на орбіту іншої планети: вона розрізняє об'єкти менше метра з висоти близько 300 кілометрів і безперервно працює з 2006 року, сфотографувавши понад 144 мільйони квадратних кілометрів поверхні. За такого обсягу знімків випадковий «ведмідь» — лише питання часу, а не сигнал про життя.